6 березня у Закарпатській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка відбулася презентація збірника "Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію", написаного очевидцями подій.
За дві години до початку заходу до книгозбірні надійшов дзвінок про "замінування". Він виявився інформаційною атакою ворогів, аби скасувати подію. Поліція та ДСНС оперативно перевірили приміщення та дозволили проведення заходу.
Попри спроби зриву, читальна зала бібліотеки зібрала велику кількість відвідувачів: представників медіа, внутрішньо переміщених осіб, громадських активістів та волонтерів.
Спікерами заходу стали три автори збірки, кожен із яких поділився особистою історією:
Козак Анастасія – юна бібліотекарка з Херсона, яка пережила окупацію міста та евакуювалася до рідних на Хмельниччину. У своїй розповіді вона наголосила на важливості підтримки тих, хто залишив домівки через війну. Її есе має назву "За кордоном не вистачає капців", адже навіть у дрібницях можна відчути втрату рідної будівлі.
"Це моя перша участь у серії презентацій цієї збірки. Неймовірно рада, що на зустрічі було стільки людей і що їм відгукнулася моя історія. Про такі речі важко говорити, але дуже необхідно. І сьогоднішній дзвінок про мінування бібліотеки зайвий раз це підтверджує", – зазначила Анастасія.
Пилипенко Олександр – журналіст із Бердянська, що також застав окупацію міста, згодом виїхав до Ужгорода та продовжує працювати у медіа. Його есе – "Від моря в нікуди" – відображає відчуття втрати та пошуку нового життя після вимушеного переселення. Він наголосив, що книга є важливим інструментом не лише для збереження пам’яті, а й для нагадування про ТОТ та боротьбу за їх звільнення.
"Сьогодні я вкотре переконався, що ця книга українцям цікава та потрібна. Я впевнився, що наше суспільство не просто пам'ятає про окуповані території, а хоче чути людей, які звідти виїхали, та чекає на повернення втрачених земель. Ми маємо постійно підживлювати цю тему і продовжувати пояснювати, чому переселенці прийняли складне рішення покинути свої домівки, аби не контактувати з "руським миром". І особливо важливо це доносити до загальноєвропейської аудиторії", – підкреслив Олександр.
Швець Дарія – юна медійниця, яка провела кілька місяців у рідному Оріхові під обстрілами та в умовах дефіциту побутових речей, а потім разом із родиною переїхала до Запоріжжя. Її есе "Моя правда: війна, про яку не можна мовчати" розповідає про труднощі життя під постійними атаками ворога у фронтовому місті. Вона наголосила, що підтримка внутрішньо переміщених осіб є важливою рисою українського суспільства.
"Прийняття та допомога – те, що відрізняє українців від росіян. Тож несіть свою емпатичність у громади, демонструйте небайдужість та надихайте інших проявляти нашу національну гідність та людяність по відношенню до інших побратимів та посестер", – завершила свою промову Дарія.
Модератором зустрічі виступив Володимир Щербаченко, голова "Східноукраїнського центру громадських ініціатив" та автор есе "Книжки і сонце малої Батьківщини" у цій збірці. Він зазначив, що такі зустрічі вкотре підтверджують необхідність розповідати правду про війну, адже кожна історія є свідченням сили та незламності українців.
Презентація книги стала ще одним свідченням мужності українців та необхідності збереження пам’яті про злочини російського окупаційного режиму. Команда "Східноукраїнського центру громадських ініціатив" продовжує серію презентацій книги по всій країні та працює над підготовкою англомовної версії видання.
Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
