10 травня в Макарові, в культурно-рекреаційному просторі ГО «Спілка УБД Макарівщини» садовому товаристві «Дубки» відбулася презентація книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022».

Книга створена за ініціативи «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» та має на меті зберегти пам'ять про досвіди жінок, які пережили воєнні злочини і показати їхню незламність у важких умовах. Історії жінок містять  не лише свідчення про війну, а й основи для надії, підтримки та відновлення після травм.

«В книзі є дуже багато життєствердних моментів. Жінки писали про те, що їх тримає на плаву - у когось це вишивка, у когось це музика. У когось це коло розуміючих очей і ось оце тема громади, тема підтримки від оточення наче ниточкою з'єднує всі історії», - розповіла одна із авторок і представниця СЦГІ Марина Супрун.

Для книги дівчина писала свою розповідь про перебування в російському полоні в селі Ягідне. Вона згадала як разом з іншими мешканцями села їх тримали без нормальної їжі, а годували макаронами з соляркою. Як закінчилася вода і довелося викачувати її з каналізації на вулиці. Розповіла і про те, як загиблих, від задухи в підвалі, людей окупанти не дозволяли виносити поки не набереться достатня кількість.

Вона наголосила, що попри пережиті страхи, пережитий травматичний досвід насправді дуже багато їй дав:

«Тепер неважливо чи буде у мене висока оцінка, чи буде у мене класний одяг. Набагато важливіше, що я можу вийти на вулицю. Я зараз навіть можу заплакати, коли я бачу на дворі гарну погоду. Важливо те, що я можу спати в ліжку те, що я можу ходити в душ те, що в сумці в мене є вологі серветки».

На заході була присутня дочка однієї із авторок, а саме Людмили Біленької. Вона розповіла, що історія її мами, викладена нею в книзі, про біль, про відчуття страху від нерозуміння, що відбувається з твоєю дитиною. Також ця історія про поневіряння, боротьбу за права свого сина в нашій державі і про пошуки опори в цих обставинах. Адже пройшло вже 11 років, а її брат не зважаючи на численні свідчення про утримання в російських в’язницях досі не має статусу військовополоненого.

«Моя мама - дуже сильна жінка. Я не знаю як би я діяла і щоб я робила в цій ситуації. Вона мене дуже надихає тим, що вона не здається. І я вдячна, що доля їй послала потрібних людей. Тому, що коли біда на самоті - це дуже важко. А коли ділишся болем, переживаннями, то знаходяться сили для життя».

Присутні на презентації поділилися своїми історіями переживання війни та самопідтримки.

Колишня полонена, представниця SEMA Ukraine Оксана Герасименко згадала, що переживала перебуваючи в полоні окупантів в Донецьку у 2014 році.

«Звісно, там в полоні нічого хорошого не було. Це такі страшні дні. Не знаєш, чи ти будеш жити в цю хвилину, чи ти будеш жити завтра. Але в цей момент мене підтримувало те, що я чула канонади,  вибухи. І мене надихало те, що я відчула, що це йде наша українська армія. Йде звільнити мене і тих 211 військових, які були зі мною в полоні. Я знала про те, що вибухи символізують те, що йде наша армія і вона десь поряд».

Жінка підсумувала, якщо так станеться так, що вона та інші свідки не доживуть до покарання злочинців, то свідчення, які є в таких книжках врешті сприятимуть справедливому покарання злочинців.

На заході були присутні місцеві бібліотекарі, вчителі історії, військові, родини загиблих та зниклих безвісти, волонтери. Вони передаватимуть почуті свідчення очевидців подій і не дадуть забути українцям і світу про злочини росіян.

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).