В Бориспільському державному історичному музеї відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію», написану очевидцями подій.

Книга створена з ініціативи ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» і містить 25 особистих історій українців, які діляться досвідом перебування в російській окупації чи її наближення. У виданні зібрано спогади жителів Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини і Чернігівщини, які охоплюють період із 2014 по 2022 рік. Очевидці подій написали свої історії самостійно й закарбували власні переживання про досвід життя в окупації, під обстрілами, втрати родичів, друзів чи рідного дому,  евакуацію, страждання тварин, полон тощо. Драматичні історії різних за віком і родом занять цивільних українців дають зрозуміти, чому для цих людей є неприйнятним життя під владою росіян.

Представниця СЦГІ Марина Супрун наголосила, що їхня команда з 2014 року документує воєнні злочини:

«Ми бачили свою роль у тому, щоб довести у правовому полі: в Україні вчиняються злочини, що це не “внутрішній конфлікт”, а агресія Росії. І от ми збирали історії, документували, представляли це на міжнародній арені, дипломатам, людям. Але, на жаль, нам не вдалося попередити цю війну повномасштабну у 2022 році. Але, завдяки в тому числі і нам, міжнародна спільнота вже більш активно реагувала на ці злочини. І ми тоді задались таким питанням, чим ми можемо бути корисними зараз, якщо злочини вже більш очевидні про них вже знають, що вони справді вчиняються? Чи що ми можемо робити і під час розмови з нашими німецькими партнерами виникла ідея створення цієї книги», - сказала вона.

Авторка книжки, вчителька з Бердянська Тетяна Черепанова, поділилася спогадами про окупацію та зачитала уривок з тексту:

«Лють зароджувалася під шкірою, коли у двір моєї багатоповерхівки заходив російський танк. Я стояла на балконі, мені було 25 років, і я думала лише про те, що вони можуть забрати все - дім, життя, майбутнє».

«На момент вторгнення я була на дачі. Це було між Бучею, Ірпенем і Бородянкою. Будинок новий, з великими вікнами. І раптом ти бачиш із цих вікон, як колоною йдуть російські танки. Це речі, які ти ніколи не чекаєш побачити зі свого вікна», - своїми спогадами поділилася інша авторка Наталія Гуран.

Наталя розповіла, що вже в перші дні зник мобільний зв’язок. Її батько, літній чоловік, ризикував життям, щоб принести з іншого дому маленький радіоприймач, який став для родини єдиним джерелом новин.

«Після того, як у нас з’явилося радіо, ми знали, що Україна ще є. Але кожного дня ми слухали новини і чекали бодай згадки про наше село. Коли говорили, що звільнили інші райони, а про нас — ні слова, з’являлася думка: а що, як і нас забудуть?»

Жінка також описала побут у перші тижні окупації.

«Я виходила вранці по воду, а поверталася вже коли сутеніло. Бо треба було ховатися від вертольотів, танків, колони техніки. Іноді щоб принести два відра води, доводилося пролежати в кущах, чекаючи, поки вони проїдуть. Це місія “неможлива”, але щоденна».

Наталя зізналася, що у найважчі моменти її тримали близькі та домашні улюбленці:

«У мене були коти й собака з притулку. Вони залазили на голову, в капюшон, шукали захисту. І я розуміла: я не можу скласти руки, бо вони дивляться на мене з надією. Як і мої батьки».

Наталя підкреслила, що книга демонструє різноманітність досвіду окупації. Хоча може здаватися, що всі пройшли через однакові випробування, насправді кожна історія унікальна й відмінна від іншої. Саме тому, на її думку, важливо читати ці тексти, адже вони допомагають зрозуміти: поруч живуть люди з болем, який ми часто навіть не уявляємо.

За словами документаторки СЦГІ Надії Нестеренко, яка також написала свою історію, книга і її текст має на меті не лише зберегти свідчення, а й показати системність злочинів Росії через паралелі між історією своєї родини та свідченнями, які вона з колегами документує.

«Російська агресія -  це не ситуативна річ, яка почалася у 2014-му чи 2022-му. Це тяглість злочинів, які тривають дуже давно. І кожна втрата – чи близької людини, дому чи навіть щоденної рутини – вона має бути озвучена, щоб не бути забутою», — підкреслила вона.

Презентація завершилася дискусією з відвідувачами. Присутні ділилися власними історіями та наголошували на важливості поширення подібних свідчень по всій Україні, зокрема у регіонах, де люди досі сумніваються у реальності злочинів російської армії.

Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).