В Ужгороді «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» презентував книгу «Жити попри все», до якої увійшли 11 історій українок, життя яких назавжди змінила війна. Це свідчення про полон, катування, окупацію, втрати близьких. Кожна розповідь - не лише документ, а й промінь сили та надії.

«Ці історії неможливо читати без сліз. Але їх об’єднує не лише біль, нанесений окупантами, а й сила жити, сила пережити», - наголосила на початку зустрічі представниця СЦГІ та одна зі співавторок книги Марина Супрун.

Вона поділилася власним досвідом перебування в окупації. Дівчину, якій на той час було лише 16 разом із іншими мешканцями села Ягідне на Чернігівщині росіяни зігнали у шкільний підвал, де вони провели місяць.

«Нам доводилося пити воду з каналізації, їжі вистачало на пів склянки юшки на кількох людей. Від задухи померло 11 людей. Тіла дозволяли винести лише тоді, коли збиралося кілька померлих одразу», - пригадала вона.

Найтяжче було бачити страждання рідних. «Коли моя молодша сестричка щодня питала: «Маринка, коли ми підемо додому?» -  я не знала, що відповісти. Я тільки думала: якщо мама не повернеться, як я виховуватиму сестру?».

Попри постійний психологічний терор, люди знаходили сили триматися.  Діти малювали на стінах календар, співали пісень.

Співавторка книги Галина Тищенко розповіла, як вдруге пережила окупацію — після короткочасної окупації Краматорська у 2014-му їй довелося зіштовхнутися з російськими військовими вже у друге, в Ірпені, у березні 2022-го:

«До мене прийшли двоє. Один залишився біля хвіртки, другий зайшов у будинок. Він наказав роздягнутися, погрожував автоматом. Потім знущався. І все це з усмішкою».

Після пережитого Галина приєдналася до громадської організації  SEMA Ukraine, яка об’єднує жінок, що стали жертвами катувань і сексуального насильства.

Ще одна презентована історія належить Людмилі Біленькій. Її син Роман ще 2014 року потрапив у полон під час боїв на Донбасі й досі перебуває в Росії.

«Я шукала будь-який спосіб знайти сина. Спершу навіть не знала імен його побратимів, бо це був добровольчий підрозділ. Я почувалася, ніби в банці: світ живий навколо, а я одна…», — розповіла жінка.

Для Людмили головною опорою стало коло жінок, які пережили схожі трагедії. «Надія — це не просто емоція. Це спосіб виживання. Це форма нашого опору».

Попри болісні свідчення, кожна історія у книзі несе світло - любов до рідних, відчуття єдності, віру в перемогу.

«Ми одна нація. Ми тут, на своїй землі. І ми не маємо права віддати її ворогу. Бо це спадок наших дітей», - сказала наприкінці своєї промови Людмила Біленька.

«Слухати ваші розповіді неможливо без сліз. Сьогодні на презентації я знову пережила ті страшні перші дні війни», - поділилася враженнями одна із слухачок, пані Галина.

Вона пояснила, що мешканцям Закарпаття, на щастя, не довелося бачити на власні очі жахів окупації:
«Але нам випало інше — 24/7 ми зустрічали та поселяли людей: дорослих, малих, літніх і хворих дітей. Ми умовно пройшли через Бучу та Ірпінь. Ми, українці, сильні. Перемога — за нами».

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).