В Умані відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері. 25 історій про російську окупацію», створеної за ініціативи громадської організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». Збірка містить свідчення українців, які пережили російську окупацію.
«Наша організація з 2014 року документує грубі порушення прав людини, - розповіла представниця СЦГІ Марина Супрун. - Ми збирали свідчення постраждалих, очевидців і представляли це на міжнародних майданчиках. На жаль, нам не вдалося попередити повномасштабне вторгнення 2022 року, але завдяки нашій роботі світ краще зрозумів, що відбувається в Україні».
За словами Супрун, ідея книги виникла після спілкування з німецькими партнерами, які зазначали, що у світі «не до кінця розуміють, чому українці чинять опір окупації».
То ж мета книги – на живих історіях показати, що змінюється не просто влада - повністю перевертається життя.
У презентації взяли участь дві авторки книги - Тетяна Черепанова з Бердянська та Наталія Гуран із Київщини. Обидві пережили окупацію і перетворили власний досвід на свідчення для майбутніх поколінь.
Тетяна згадує, як наважилася подати свою історію:
«Я не бачила насильства на власні очі і думала, що моя історія нецікава. Але нам сказали: це мають бути історії звичайних людей. Ми писали для європейців, щоб пояснити, чому не хотіли окупації».
Її оповідання «Місто, у яке я не повернусь» - про Бердянськ, де вона працювала вчителькою.
«Бердянськ звільнять, але він уже не стане таким, як був до 27 лютого», - каже авторка. У її розповіді - і моменти спротиву, і втрати, і біль, який не стихає навіть після евакуації:
«Я вивезла свого собаку з окупації, але його серце зупинилося вже в Києві - від страху через російські обстріли. Тому я кажу, що він теж помер від росіян».
Наталія Гуран пережила окупацію в Бучанському лісі:
«Це був наш рай - дачні будиночки, квіти, пташки. А потім я побачила у вікно колону танків. Найменше, що ти очікуєш побачити у своєму вікні, - це війна».
Книга, за словами авторок, стала не лише документом війни, а й терапією. «Ми писали ці історії, щоб нас почули, - зазначає Тетяна. - Це наш голос, голос учительок, мам, дітей, звичайних людей, які не погодилися жити під окупацією».
Марина Супрун додала, що презентації книги - це також спосіб допомогти людям говорити про травму:
«Багато хто не може проговорити свій досвід. Але коли ти говориш, біль поступово притихає».
«Хочу вам подякувати за те, що знайшли час. Розказували так, що моментом і дихати важко було. Скрізь є люди, які живуть якимось окремим життям, і вважають, що війна не з ними. Але ракета летить, і де вона впаде, сам Бог знає де і ніхто не застрахований. Але все ж таки більшість людей співчуває і розуміє, що це», - поділилися своїми враженнями уманчани.
Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
