25 листопада в селищі Вишнівець, в Вишневецькому професійному ліцеї №5 відбулася зустріч із авторками книжки «Жити попри все» - збірки свідчень українських жінок, які пережили окупацію, полон, катування, сексуальне насильство, яку видав Східноукраїнський центр громадських ініціатив.

Першою виступила Марина Супрун, представниця організації та одна зі співавторок книги. Вона пояснила задум видання:

«Наша книга — це 11 розповідей жінок, які отримали травматичний досвід, пов’язаний з війною. Ці історії неможливо читати без сліз, але вони життєствердні».

Наприкінці книжки розміщено поради психолога й цитати авторок - те, що допомагало триматися.

Свою історію Марина прочитала з уривків власного тексту - про місяць у підвалі в селі Ягідне на Чернігівщині, де росіяни тримали в полоні 367 людей.

Вона згадувала, як щодня думала, чи повернеться мама, яка виходила під час обстрілів готувати їжу, а поруч у підвалі діти вели календар і малювали на стінах - щоб не опустити руки.

Висновок, який зробила Марина Супрун, став лейтмотивом зустрічі:

«Цінуйте прості речі - воду, нічне небо, можливість подзвонити мамі. Цінуйте родину. Я тепер плачу, коли бачу, як сходить сонце».

Наступною виступила Людмила Біленька, представниця об’єднання родин зниклих безвісти «Надія-Либідь»,  мати військового Романа, який ще з 2014 року перебуває у російському полоні.

Її промова - це історія української родини, яка в декількох поколіннях зазнала російських репресій і змогла зберегти себе.

«Коли створилася наша організація, ми вибрали для назви слово «Надія». Для нас надія – це не просто емоція. Для нас надія – це форма нашого опору. Надію нам дають люди, які нас підтримують».

Останньою виступила Галина Тищенко, членкиня організації Sema Ukraine, яка об’єднує жінок, що пережили полон і сексуальне насильство.

 «Холод… Крига всередині мене. Тепер я знаю, як виглядає жах», -  так починається її розповідь.

Галина описала окупацію села Дмитрівка на Київщині та знущання російських військових.

«Я благала, казала, що в мене серцева хвороба, а він кричав: “Закрий рот, бо зараз уб’ю”. Потім залишив мене напівживу».

До деокупації вона залишалася одна у холодному, простріленому будинку, звертаючись до Бога про швидку смерть.

«Я кричала молитви, ходила по кімнатах, просила Бога забрати мене. Але прийшли наші. Після тиші я почула українську мову… і це був порятунок».

Галина пояснила, чому вирішила говорити публічно про пережите насилля:

«Мовчати - означає дозволити ворогу робити це знову. Я говорю за тих, хто мертвий і хто не може сказати».

Після виступів модератори запросили слухачів до діалогу. Один із учасників зазначив:

«Ми на Тернопільщині живемо у більш безпечних умовах. Діти часто не розуміють масштабу трагедії. Тому ваша книга - надзвичайно цінна».

На завершення Марина виконала пісню «Надія є», яку слухачі підхопили всією залою:

«Поки сонце сяє, поки вода тече — надія є…»

Організатори пообіцяли передати примірники книги бібліотеці й нагадали, що видання безкоштовно доступне онлайн на сайті Східноукраїнського центру громадських ініціатив.

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).