В Ужгороді, в офісі Представництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в Закарпатській області відбулася презентація книги «Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію». Видання об’єднало свідчення українців, які пережили окупацію, втрату свободи, дому та безпеки, і стало важливим інструментом фіксації злочинів проти цивільного населення.
Книга створена «Східноукраїнським центром громадських ініціатив» і має на меті донести правду про окупацію як українській, так і міжнародній аудиторії.
Презентацію ініціювала громадська організація Локатор-Медіа та її керівниця Наталя Криворучко.
У презентації взяли участь місцеві мешканці, внутрішньо переміщені особи, правозахисники та автори книги.
Одним із голосів презентації став співавтор книги, журналіст і військовослужбовець ЗСУ Олександр Пилипенко, який долучився до заходу онлайн з фронту. Його історія - про окупацію Бердянська та внутрішній вибір, який постає перед людиною в умовах російського контролю.
«Моя історія про те, що коли я зрозумів: якщо хочу залишитися з собою, зберегти свою національну ідентичність і особистість, то в умовах окупації такої можливості вже немає. Є лише два варіанти - або адаптуватися до правил, які створив ворог, або виїжджати на територію України», - розповів він .
За словами Пилипенка, окупація - це не лише зміна прапора на адмінбудівлях:
«Для мене тригером став момент, коли я побачив російський прапор на мерії. Тоді прийшло усвідомлення, що швидко це не закінчиться. Але окупація - це значно більше, ніж прапор чи нові люди в адміністрації. Це повна зміна ментального й історичного порядку денного, переписування історії, переслідування співгромадян», - наголосив автор .
Він також розповів про гуманітарну діяльність в окупованому місті, допомогу людям з Маріуполя та документування подій зокрема фотографії, зроблені телефоном під час окупації, частина з яких проілюстрували його історію в книзі.
«Навіть якщо немає фізичних катувань, окупація все одно є формою насильства над людиною», підкреслив Олександр.
На заході були присутні авторки книги з Херсона - Анастасія Козак та Валентина Федорчук, які особисто пережили окупацію міста. Валентина нині знову живе в Херсоні, тому її слова звучали особливо гостро.
Вона зачитала уривок зі свого тексту про виїзд - дорогу, де свобода відділяється від смерті буквально кількома кілометрами:
«Перше, що ми побачили, ‒ міни вздовж узбіччя… Так наче бруківкою виклали бордюр. Смертельний бордюр… Згорілі авто в кюветах. Це ті, що не доїхали… Єдине бажання було тоді ‒ жити!».
Керівник Представництва Омбудсмана в області Андрій Крючков наголосив на необхідності системного документування злочинів РФ та подання заяв до Міжнародного реєстру збитків.
Було також озвучено позицію Омбудсмана України Дмитра Лубінця, який підкреслює: особисті свідчення цивільних є ключовими доказами для міжнародних розслідувань, зокрема в межах роботи Міжнародного кримінального суду.
Окремим емоційним акцентом заходу стала історія, озвучена однією з учасниць презентації. Вона розповіла про свою свекруху, яка під час евакуації з окупованого міста буквально закривала очі, аби не бачити зруйновані будинки, військову техніку та смерті навколо.
Згодом жінка виїхала до Росії і тепер, за словами оповідачки, наполягає, що «жодних злочинів не було».
Ця розповідь стала промовистою ілюстрацією того, як свідоме небажання бачити правду перетворюється на заперечення реальності. Саме для цього й створюються такі книги - щоб неможливо було «закрити очі», стерти пам’ять або вдавати, що окупації, насильства й злочинів проти мирних людей не існувало.
Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
