29 січня  у Яготині, що на Київщині, в Яготинській центральній бібліотеці для дорослих відбулася презентація книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022». В ній 11 українок різних професій, віку та з різних регіонів написали про свій досвід війни та пошуки стійкості.

Книгу підготувала громадська організація Східноукраїнський центр громадських ініціатив, яка з 2014 року документує порушення прав людини, пов’язані з війною.

Однією з перших стала розповідь представниці СЦГІ та співавторки книги Марини Супрун. На момент подій їй було 16 років. Вона провела місяць у полоні разом із мешканцями села Ягідне на Чернігівщині, яких окупанти загнали до шкільного підвалу.

«У підвалі було 367 людей на 150 квадратних метрів. Повітря майже не було. Воду на другий тиждень ми брали з каналізації - в колодязях окупанти все висушили».

Їжу готували з прострочених сухпайків або зіпсованої «гуманітарки». Та найстрашнішим, за словами дівчини, було не фізичне виснаження, а постійний страх і невідомість:

«Вони заходили в підвал, притуляли автомат до скроні, клацали затвором. Це була російська рулетка. Забирали дівчат - просто показували пальцем: “Оцю - сьогодні”».

Інша співавторка, представниця SEMA Ukraine Галина Тищенко, розповіла про пережите насильство під час окупації Київщини у 2022 році.

За її словами, окупант принижував її, знущався фізично й психологічно, погрожував убивством, якщо вона вийде з дому.

«Ти думаєш, що це назавжди. Що другого шансу вже не буде. І тільки віра допомогла мені вижити», - зазначила вона .

Після деокупації було відкрито кримінальне провадження за фактом воєнного злочину. Згодом жінка долучилася до громадської діяльності, щоб говорити від імені тих, хто вже не може свідчити.

Презентація книги продовжилася розмовою. Одне з перших запитань стосувалося самих окупантів - їхньої зовнішності й походження.

У відповідь пролунало пояснення, що в окупації брали участь різні підрозділи. У будинках мирних жителів часто розміщувалися буряти, тувинці, якути, тоді як так звані «етнічні росіяни» перебували в штабах — зокрема в школах. Свідки згадували, що окупанти відкрито говорили між собою про можливість «обирати собі будинки» для проживання, користуючись майном місцевих мешканців.

Інше питання було звернене до Галини Тищенко й торкалося особистого вибору, зробленого ще до повномасштабного вторгнення:

«Чи не жалієте ви, що покинули Донеччину і переїхали на Київщину, зважаючи на те, що пережили тут?».

Вона зазначила, що на момент виїзду Київщина здавалася безпечним місцем, де війна неможлива. Ніхто не знав, що поруч стануться Буча, Ірпінь, Бородянка. Цей досвід, за словами Галини, показав головне: у цій війні не існує географічно безпечних рішень.

Окрім запитань, лунали й коментарі. Переселенка із Сумщини дякувала авторкам за відкритість і сміливість говорити про травму:

«Ви - приклад того, що навіть таке можна пережити і жити далі. У цьому немає вашої вини. Це могло статися з будь-ким» .

Звучали й рефлексії про небажання частини суспільства чути важкі історії:

«Багато хто не хоче слухати таке, бо це ламає зону комфорту. Але мовчання - це теж форма насильства».

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).