До річниці повномасштабного вторгнення в Німеччині «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» провів три презентації книги «Коли не стукають у двері» про досвід життя під російською окупацією.
Одна з презентацій відбулася в Берліні під час дискусійної платформи Kyiv Cafe — регулярного майданчика для розмов про Україну, війну та європейську безпеку, який збирає дипломатів, експертів, журналістів і представників громадянського суспільства. Інша зустріч пройшла в містечку Вустров у приміщенні миротворчої організації KURVE Wustrow, що багато років працює у сфері ненасильницької трансформації конфліктів. Третю презентацію прийняла берлінська незалежна книгарня Buchbund Bookstore - культурний простір у районі Нойкельн, де регулярно відбуваються літературні читання та політичні дискусії.
У Вустрові зустріч розпочав представник KURVE Wustrow, координатор проєктів співпраці з Україною Йос Беккер. Він нагадав, що співпраця з українською організацією триває з 2016 року і спершу стосувалася документування воєнних злочинів ще з 2014-го.
«Ми не повинні забувати, що війна почалася не у 2022 році. Вона триває з 2014-го. І ця книга - також про це», - звернувся він до німецької аудиторії.
Про ідею та етапи створення книги розповів голова СЦГІ Володимир Щербаченко.
Ідея книги виросла з багаторічної роботи з документування воєнних злочинів, яку СЦГІ веде ще з 2014 року: спочатку команда збирала факти про незаконні ув’язнення, катування, сексуальне насильство, втрату майна - для міжнародних судів і правозахисних механізмів. Згодом до інтерв’ю почали додавати запитання не лише про сам злочин, а й про те, як люди переживають війну, що відчувають, де знаходять сили жити далі.
Після повномасштабного вторгнення 2022 року, коли стало очевидно, що в Західній Європі не всі розуміють, що означає «жити під окупацією», з’явилася думка звернутися безпосередньо до міжнародної аудиторії. Команда оголосила відкритий набір історій, отримала понад сто заявок, сформувала дві групи авторів і працювала з ними над текстами,
«Деякі люди в Західній Європі думають, що якщо ти цивільний і не створюєш проблем окупантам, то життя майже те саме - просто змінився прапор. Але це не так. Багато речей у житті змінюються».
Одна із авторок книги Наталія Гуран, авторка історії про життя в передмісті Києва між Гостомелем, Бучею та Бородянкою, почала свою промову з роздумів, що коли живеш у власному будинку, маєш роботу, виплачені кредити й плануєш найближчі роки, здається, що життя вже «склалося» і так буде завжди.
До повномасштабного вторгнення війна здавалася їй чимось далеким - лінії на карті, назви населених пунктів у новинах, які «ні про що не говорять». Вона чесно зізналася, що раніше не замислювалася про те, як жили люди в таборах для біженців, які квіти садили, що готували на вечерю, над чим жартували.
«І в один день моє життя просто склалося як картковий будинок… Усі стратегії звелися до базового виживання. Максимальне моє досягнення за день це пройти 28 кроків від дверей до криниці і набрати два відра води».
Щоб зробити ці 28 кроків, жінка змушена була розробити «військову стратегію»: вгадати час між мінометними обстрілами, не потрапити під вогонь вертольотів, під «рандомний» обстріл танків і не зустріти російських солдатів, які грабували будинки.
«Іноді про війну розповідають так страшно, що хочеться відвернути очі. Але моя історія - про те, як руйнується нормальне життя звичайної людини», - пояснила вона.
Інша авторка книги - журналістка Валентина Федорчук із Херсона. Її семирічна донька на початок повномасштабного вторгнення була за 120 кілометрів, але між ними стояли понад десять російських блокпостів.
«Я мала зробити неможливий вибір: врятувати своє життя, щоб знову побачити дитину, або ризикувати всім, щоб розповісти правду», - сказала вона.
І жінка залишилася - документувала протести, зникнення, терор, писала доньці листи на випадок, якщо не виживе.
«Російська окупація починається не з танків. Вона починається з інформації. З пропаганди. Я хочу, щоб ви дізналися про російську окупацію лише зі сторінок книги. І ніколи — зі свого власного досвіду», - звернулася вона до німецької аудиторії.
Через вісім місяців вона змогла обійняти доньку. Сьогодні вони живуть у Херсоні - місті на лінії фронту.
«Ми просто хочемо жити у своєму місті, у своєму домі. Я хочу, щоб у моєї дитини було дитинство без вибухів», - сказала Валентина.
Питання слухачів стосувалися не лише змісту книги, а й того, як із цим досвідом жити далі. Учасники запитували цікавилися як реагували родини й близьке оточення авторок на рішення оприлюднити особисті історії; просили розповісти ширше, що означали для них ці роки війни поза фрагментами з книги.
Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки «Kurve Wustrow — центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях» в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).
