У Кодимі Одеської області, в приміщенні бібліотеки відбулася презентація книги «Жити попри все: розповіді жінок про війну 2014 та 2022», ініційованої громадською організацією «Східноукраїнський центр громадських ініціатив». Це збірка 11 історій жінок, які пережили полон, окупацію, втрату близьких - і знайшли в собі силу говорити.

«Це книга-документ. Це не переписані свідчення. Жінки писали їх самостійно після навчання з письменницею. І її неможливо читати без сліз», - наголосила співавторка книги і представниця СЦГІ Марина Супрун.

Учасниками презентації були старшокласники, вчителі, мешканці громади.

Місцеві організатори почали презентацію із хвилини мовчання, щоб пам’ятати, завдяки кому є можливість проводити такі заходи.

Марина Супрун - наймолодша співавторка книги. Її історія про полон у 16 років у селі Ягідне на Чернігівщині. У шкільному підвалі росіяни тримали понад 360 людей. Без води, без світла, з відрами замість туалету.

«Підвал був 150 квадратних метрів. Це пів квадратного метра на людину. Ти сів - і це все твоє місце. Від задухи в нас померло 11 людей. Перед тим вони сходили з розуму».

Марина чесно говорить про страхи, які змінилися після пережитого:

«До того я боялася собак і мишей. А зараз я боюсь не дозвонитися своїй мамі».

Вона розповідає, як у підвалі діти малювали на стінах, писали по пам’яті вірші Тараса Шевченка, співали пісні:

«Найголовніше - коло розуміючих очей. Це те, що не давало повністю опустити руки».

Друга співавторка, представниця об’єднання родин зниклих безвісти «Надія-Либідь» Людмила Біленька говорила як мама військового Романа, який із 2014 року перебуває в російському полоні.

«Я не маю права здаватися. Якщо він живий - я повинна його знайти. А якщо вже не побачу - повинна зробити все, щоб ворог пішов з нашої землі».

Вона згадує, як шукала в 2014 році сина без жодного державного механізму підтримки:

«Тоді не було нічого. Не було реєстрів, не було координаційного штабу».

І пояснює, чому погодилась написати свою історію:

«Ми чомусь боїмося говорити про те, що болить. А коли я написала - мені стало легше. Поділіться своїм теплом. Воно вернеться до вас сторицею».

Під час зустрічі авторки окремо представили інших героїнь збірки, щоб показати масштаб і різність досвідів. Зокрема, йшлося про Сталіну Чубенко - матір 16-річного хлопця, якого у 2014 році закатували бойовики за відмову воювати проти українців. Розповіли й про Галину Тищенко з Донеччини, яка двічі пережила окупацію. Згадали також Олену Апчелу - мисткиню, яка після початку повномасштабного вторгнення повернулася з-за кордону й пішла служити до ЗСУ, та Ірину Довгань - одну з жінок, чия історія стала символом свідчення про злочини окупантів.

Окремо представили Наталію Логозинську, яка пережила облогу Маріуполя і нині волонтерить за кордоном. Юлію Гаврилюк - її розповідь про кохання і втрату чоловіка-військового просякнута відчуттям близькості смерті й водночас неймовірною силою, а також Тетяну Товстокору - директорку гімназії з Харківщини, яка під час окупації разом із колегами не пішла на співпрацю з ворогом і організовувала навчання дітей у домівках і просто неба.

Авторки наголошували: кожна з цих історій різна за географією та обставинами, але всі вони об’єднані досвідом війни й відповідальністю говорити про пережите.

Окремо під час обговорення прозвучала й думка про саму Кодиму - прикордонну громаду, що розташована поряд із Придністров’ям. Одна з учасниць наголосила, що місцеві мешканці добре розуміють, у якому напруженому безпековому контексті перебувають: «Ми, як мешканці прикордонної зони, біля Молдови, від Придністров’я, все прекрасно розуміємо».

Тому історії про окупацію, полон і боротьбу за близьких у залі сприймали не лише як свідчення минулого, а як попередження і відповідальність для прикордонної громади сьогодні.

Представниця Кодимського ліцею звернулася до авторок зі словами вдячності й підкреслила важливість почутого для старшокласників:

«Слухати без сліз було дуже-дуже важко… Я думаю, що в них зміниться зовсім ставлення до того, що відбувається сьогодні в нас в Україні. Тому що війна — це насамперед історія кожної окремої людини».

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).