18 березня в місті Жашків, Черкаської області у бібліотеці КЗ Жашківська ЦБС відбулася презентація книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» - збірки свідчень українських жінок, які пережили окупацію, полон, катування, сексуальне насильство, яку видав Східноукраїнський центр громадських ініціатив.

Під час презентації були присутні учні місцевих ліцеїв, вчителі, бібліотекарі, працівники культури.

Наймолодша співавторка книги, Марина Супрун поділилася історією пережитого полону в селі Ягідне на Чернігівщині. У 16 років вона разом із родиною опинилася в шкільному підвалі, де місяць утримували майже все село - 367 людей.

«В підвалі було 160 квадратів на всіх цих людей… місця на одну людину було 0,5 квадратного метра. Люди спочатку сходили з розуму, а потім помирали… ми спали поруч з цими людьми, бо їх не дозволяли виносити».

Марина наголосила, що найважливіший урок - це цінність простих речей:

«Свобода вийти на вулицю, побачити сонце - це дуже і дуже цінно».

Її виступ завершився закликом берегти близьких і не звикати до війни.

Інша авторка Галина Тищенко, представниця SEMA Ukraine - організації жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни, говорила про досвід окупації - спочатку у 2014 році, а потім знову у 2022-му.

«Ми бачили, як ще тоді вони знущалися… людей виводили з зав’язаними руками - і вони зникали назавжди».

Її особиста історія - це історія самостійного виживання у будинку в окупованому селі, де російські військові проводили обшуки, жили поруч і зрештою вчинили насильство. Про пережите Галина говорить публічно - щоб світ знав правду:

«Ми, живі свідки… не будемо мовчати. Наші голоси будуть звучати за тих, хто вже не може говорити».

Її звернення до молоді було особливо емоційним:

«Єднайтеся… пробачайте образи і не ображайте один одного. Бо ми живемо у страшні часи».

Інша авторка Людмила Біленька, представниця об’єднання родин зниклих безвісти «Надія-Либідь» розповіла історію своєї родини. Її син свідомо обрав шлях захисника України, і для неї, як для матері, це було водночас і предметом гордості, і джерелом постійної тривоги. Вона дуже точно сформулювала цю материнську дилему:

«Коли народжується син, ми всі чітко розуміємо, що згодом йому доведеться захищати нашу державу».

Вона розповіла про обставини зникнення сина в 2014 році і довгі роки невідомості. Людмила наголосила, що найважче - це не втрата як факт, а відсутність відповіді, коли немає ні підтвердження життя, ні звістки про смерть. У перші роки війни родини фактично залишалися сам на сам зі своїм болем. З часом саме ця спільна біда об’єднала людей у громадські ініціативи, де родини зниклих підтримують одна одну та разом борються за правду.

Завершуючи виступ, Людмила звернулася насамперед до молоді в залі. Вона просила не бути байдужими, знати історію своєї країни і розуміти, якою ціною дається свобода. Її слова звучали як заклик до відповідальності: пам’ятати про тих, хто воював і зник, і бути готовими захищати свою державу. Вона наголосила, що свідчення очевидців - це не лише біль, а й знання, яке потрібно передавати далі, щоб трагедії не повторювалися.

Присутні на заході вчителі подякували авторкам за відвертість:

«Це для дітей живе джерело правди… Дякуємо, що ви змогли це розповісти».

Презентація завершилася символічно - піснею, яку Марина Супрун виконує на таких зустрічах. У ній звучала головна ідея книги - попри все, надія є.

«Поки сонце сяє, поки вода тече - надія є».

Друге видання книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022» та подальше її поширення стали можливими завдяки проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України», який втілює «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях у рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).