23-26 квітня на ВДНГ в Києві пройшов книжковий фестиваль «Книжкова країна» до якого в якості учасника долучився Східноукраїнський центр громадських ініціатив.

 Упродовж кількох днів у палатці СЦГІ були представлені видання та аналітичні матеріали про війну, зокрема книги «Жити попри все» та «Коли не стукають у двері», які зібрали особисті свідчення людей, що пережили окупацію, полон і втрати. Поруч із ними — звіти про воєнні злочини, переклади англійською та матеріали для міжнародної аудиторії.

В різні дні в палатці СЦГІ були самі автори історій книг «Жити попри все» та «Коли не стукають у двері». Відвідувачі могли не лише взяти книгу чи закладку з QR-кодом для скачування книги, а й поспілкуватися з людьми, чиї голоси звучать у цих текстах.

Це змінювало сам формат взаємодії - люди приходили подивитися на живих свідків і залишалися на розмову.

Багато відвідувачів говорили про важливість цієї роботи. Військовослужбовець Кирило, який завітав до стенду, сформулював це так:

«Ви займаєтеся дуже важливою історією - фіксацією саме злочинів… Це дуже важлива історія самосвідомлення, осмислення і сміливості про це говорити. Це точно не просте читання… але дуже потрібне».

Цю думку повторювали і відвідувачі зі сходу України, для яких особливо важливо, хто і як говорить про їхній досвід:

«Важливо, щоб літературу про Схід… видавали люди, які справді розбираються в темі, яким ця історія близька».

Багато хто говорив про те, що такі історії - це не просто тексти, а спосіб зберегти правду:

«Це свідчення, це факти, це наша історія… щоб наші діти і внуки знали, що відбувалося насправді»

І водночас спосіб зробити досвід видимим:

«Наші голоси… зазвичай дуже неголосні. І саме такі ініціативи дозволяють іншим зрозуміти, як це».

Кульмінацією участі стала публічна розмова «Наш досвід війни на письмі» з авторами книг. Розмова розгорталася навколо трьох ключових тем: особистого досвіду і письма, письма як свідчення та впливу таких текстів на читача.

Участь у розмові взяли авторки книг «Жити попри все» та «Коли не стукають у двері» Галина Тищенко, Марина Супрун, Наталя Гуран, Тетяна Черепанова, а також редакторка книг, тренерка з креативного письма, яка навчала авторів, Слава Світова.

У своїх виступах вони говорили про те, як складно наважитися говорити про пережите, але водночас як письмо і проговорення досвіду поступово допомагають його пережити. Деякі з них зізнавалися, що після деокупації довгий час не могли говорити про свій досвід, однак із часом саме написання і публічне свідчення приносило полегшення. Авторки підкреслювали, що писати важливо вже зараз — щоб не дати забути, щоб зберегти пам’ять про людей і події, і щоб зробити видимим те, що часто не потрапляє в новини. Водночас вони наголошували: жоден сторонній автор не може передати цей досвід так, як людина, яка його прожила.

Слава Світова водночас підкреслювала, що робота з такими історіями потребує великої чутливості - і від авторів, і від читачів. У суспільстві, яке живе у війні, важливо пам’ятати про досвід інших людей, навіть якщо він не видимий:

«Людина може бути одягнена в червону сукню, а пережити пекло… ніхто не бачить цих невидимих шрамів».

Саме тому такі книги - це не лише про фіксацію фактів, а й про розвиток емпатії:

«Ми часто буваємо дуже нечутливі до досвідів інших… потрібно усвідомити, що поруч є люди з досвідами, відмінними від наших».

Зокрема, письменниця говорила про важливість щоденної чутливості - навіть у звичних речах, як-от мова спілкування, адже поруч може бути людина, яка пережила насильство чи полон.

Ця думка стала однією з ключових: війна змінила всіх, але не однаково - і це вимагає більшої уваги до інших.