13 серпня у Бориспільському державному історичному музеї відбулася зустріч-презентація книги «Примарна ясність: міфи і стереотипи навколо Донбасу і війни», створеної Східноукраїнським центром громадських ініціатив.

Саме із запитання до аудиторії почалася одна з найважчих частин зустрічі:

«Як ви думаєте, хто потрапляє в полон і чому?»

Із залу пролунала відповідь: «У полон потрапляли усі, хто під руку потрапив. Усі. Там не було розбору — мирний чи військовий, дитина чи пенсіонер».

«Ви насправді праві. Затримували абсолютно всіх», — підсумувала модераторка і представниця СЦГІ Марина Супрун. Йшлося про українських військових, людей, яких підозрювали в проукраїнській позиції, порушників комендантської години, власників майна чи бізнесу, представників релігійних громад та багатьох інших.

Цю тезу підтвердили особисті історії учасників зустрічі.

Клінічна психологиня Вікторія Мінакова у 2014 році жила в Луганську. Разом із чоловіком вона брала участь у проукраїнських мітингах. Її чоловіка затримали після того, як він зірвав оголошення про так званий «референдум». Його звинуватили в тому, що він нібито прибув зі Львова як учасник диверсійної групи. Звичайний список студентської академічної групи, який був у викладача, представили як перелік «диверсантів», а знайдені в рюкзаку інструменти стали приводом назвати його «мінером».

Чоловіка кинули в багажник автомобіля і доправили до незаконного місця утримання. Перед будівлею його змушували пересуватися навколішки, принижуючи його гідність. Водночас, згадувала Вікторія, навіть відео такого приниження могло стати шансом на порятунок, адже залишало доказ того, що людина справді перебуває в цьому місці.

Після так званої «амністії» чоловік Вікторії вийшов із підвалу. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до Збройних сил України й загинув на Луганщині.

«Тепер я розказую його історію. Дякую, що ви її вислухали», — завершила свою розповідь Вікторія.

Своєю історією поділився і донеччанин Юрій Шаповалов, лікар, який брав участь у проукраїнських акціях у Донецьку.

Він звернув увагу на один зі стереотипів, який особливо боляче сприймався проукраїнськими жителями міста: ніби після початку окупації всі патріотично налаштовані люди одразу виїхали, а залишилися тільки прихильники Росії.

«Це неправда», — наголосив Юрій.

Він згадував, що учасникам проукраїнських акцій у Донецьку дуже бракувало уваги й підтримки з боку решти країни:

«Нам хотілося підтримки. Нам хотілося, щоб хтось до нас приїхав, хтось підтримав нас. А якось на цьому регіоні одразу поставили хрест, що він проросійський і за нього можна не боротися».

Юрій залишився в Донецьку, зокрема тому, що доглядав стареньку матір, яка не могла виїхати. Він продовжував працювати лікарем і вів сторінку у Twitter, де писав про те, що бачив на власні очі.

Одного дня дорогою з роботи його схопили просто на вулиці: повалили на землю, зв’язали руки, натягнули мішок на голову і відвезли до так званого «МГБ ДНР». Після багатогодинних допитів і катувань Юрія доправили до «Ізоляції» — колишнього мистецького простору, перетвореного окупантами на незаконну в’язницю.

Згодом був незаконний «суд», вирок — 13 років позбавлення волі — та колонія.

Із залу питали й про інше:

«Буде можливість повернутися в український Донецьк?»

«Я, чесно кажучи, хоча обставини кажуть, що це неможливо, все одно вірю. Я кажу — український. Я вірю, що він буде український, що він буде звільнений. Коли навіть не очікуєш і думаєш, що це вже неможливо, — дива трапляються», — відповів Юрій.

Саме жива дискусія із залом дала можливість проговорити ще одну складну тему — ставлення до людей, які залишилися на окупованих територіях.

«Нам важливо всім розуміти, що не всі, хто залишається на окупованих територіях досі, підтримують цю владу», — наголосила Марина Супрун.

Причини можуть бути дуже різними: хтось не має коштів на виїзд, хтось доглядає старших родичів, хтось просто не хоче залишати власний дім, а хтось чекає на звільнення.

Розмова в музеї часом ставала гострою. Учасники залу сперечалися про вплив російської пропаганди, відповідальність людей, адаптацію до окупації, про ставлення суспільства до ветеранів та звільнених із полону. Саме в цих обмінах репліками особливо виразно звучала головна думка зустрічі: досвід війни не можна звести до простих формул «усі такі» або «всі однакові».

Цю книгу підготували в рамках проєкту «Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України» «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», ГО «Громадський комітет захисту конституційних прав і свобод громадян», ГО «Молода Просвіта Прикарпаття», Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» за підтримки Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії у ненасильницьких діях в рамках програми «Громадянська служба миру» (ГСМ).