МІЖ ДВОХ СВІТІВ: ПРОСТО ДОЧЕКАЙСЯ!

Того ранку я мала йти в ХДУ на пари з журналістики. Побачити Андрія Федоровича, як завжди, перекинутися з ним парою жартів, після занять ‒ прогулянка з одногрупниками по Арестанці. «Доця, прокидайся, війна почалась!» ‒ дзвінок довжиною в буквально 30 секунд. Хаос у голові, ватяне тіло, бордовий чемодан, рюкзак, вокзал… Антонівський міст. «Ще не підірвали, проїдемо! Російського десанту ще немає!» Шалена напруга у транспорті, повітря стало колючим. Кілька невиразних спалахів пам’яті ‒ і я вдома, у своїй Суворовці. Мої дві стрункі тополі на в’їзді в село, синьо-жовта зупинка, чотири вулиці в рядок. Боже, як легко! Але як важко.

Перша ніч минула майже без сну: я завела будильник на кожну годину, аби швидко відреагувати, якщо почнеться щось «страшне». Психіка дає збій. Не хочеться робити нічого. Не хочу годувати курей, не хочу мити посуд, не хочу варити кашу для собак. Навіщо, якщо я скоро загину? Збираю тривожний рюкзачок: зарядне для телефона, ручка, папка з документами, корм для кота, гаманець, коректор. Навіщо мені коректор? Не знаю, так треба.

Усе той же день, вечоріє. Росіяни на танках та БТРах під’їжджають до села. Так усе починалося. Панічна атака: невже ми справді загинемо цього вечора? Де наші? Нас хтось захистить?.. Саме в ту годину друг пас корів у посадці, через яку їхав ворог. Він був у військовому камуфляжі, але не тому, що він військовий, а тому, що в селі байдуже, який одяг надягати. «Сабін, вони проїхали повз мене… Я стояв і не знав, шо робить, бо як я докажу, шо я не воєнний?..» Окупанти поїхали до військової частини, відстрілялися по ній танками і поїхали назад, у невідомому напрямку. Вже тоді всередині з’явилося перше зерно ненависті. Село сполохане. Люди вийшли на вулицю, бо легше, коли разом. Щойно російська техніка проїхала у зворотному напрямку, всі знову розійшлися по домівках.

1 березня 2022. Над нашим селом збито перший російський касетний снаряд: людей вбито, скалічено, поранено. Я нічого не розумію, нові звуки. Можу відрізняти лише вильоти від прильотів. Смс від подруги: «Сабіночка, я дуже тебе люблю, я надєюсь, шо ти жива». Жива, Дарино, але тепер тільки фізично.

Сільський підвал з павуками: запаси консервацій, сітки з картоплею та цибулею, запах сирості та гнилої картоплі, молитви сусідки. Кому вона молилася? Тоді вона ще не знала, що клята росія забере у неї сина… Життя закінчилося, почалося виживання. Наче якась надто реалістична відеогра: сьогодні треба виконати квест «знайди борошно», завтра ‒ «встигни сховатися від обстрілу», післязавтра ‒ «заховай усі предмети, які можуть вказувати на твою проукраїнську позицію». Невиконання будь-якого із завдань ‒ довічний «бан» у вигляді смерті. На той момент мені було 17, але буквально за тиждень ментально стало 35. Я навчилася з кілограма борошна робити 3 хлібини, ліпити галушки з технічної кукурудзяної крупи, розтягувати невеликий шматок сиру на 3-4 дні. Тоді це було розкішшю. Не навчилася я лише одного ‒ перестати ненавидіти росіян. Чи бачила я навколо суцільну пітьму, поки була пів року в окупації? Ні. Ми так само гучно сміялися з друзями, слухали музику, співали пісні під гітару, грали в карти. Ми просто лягали на дорогу і дивилися на зоряне небо.
— Дивись, шось летить, як думаєш, це наші?
— Навєрно, наші, давай помахаємо.
Я ненавиділа «їх» кожного дня, що провела в окупації. Думала: як боротися з ними, як? Стріляти не можу. Одна проти величезного війська не вийду. То що мені робити? Я можу зливати їхні координати для наших спецслужб. Я знаю, де вони живуть. А якщо мене знайдуть? Разом із подружкою ми почали думати, як це зробити.

Просто надсилати координати в телеграмі ‒ небезпечно. Так мене можуть легко знайти і забрати на підвал. Треба надійний VPN. У відкритих джерелах інтернету немає настільки надійного сервісу, як мені треба. Стоп, моя сестра працює з айтівцями ‒ а що як?.. Через годину я маю встановлений надійний VPN-файл, створений персонально для мене. Можемо братися до роботи. Ніч, лягаю спати. Розумію, що треба зробити це зараз. Чомусь саме зараз. Я точно знаю, де вони живуть, де тримають свою техніку. Google Maps ‒ Telegram ‒ StopRussianWarBot ‒ діло зроблено. Залишилося найважче ‒ чекати, коли мене заберуть. Я була впевнена, що прокинуся від присутності кількох російських військових біля мого ліжка, а потім поїду відповідати за свій вчинок. Певною мірою я навіть була до цього морально готова. Тільки дуже переживала про те, як це перенесуть мої близькі. Завдяки надійному VPN та айтівцям, які зробили його спеціально для нас, я прокинулася від стукоту скляних банок, які мама готувала для консервації. Ще ніколи я не була такою щасливою прокинутися о 7 ранку від стукоту банок!

70-метрова вежа

Тоді вісім днів не було зв’язку. Які тільки думки не закрадалися в голову: «Може, нас ізолювали, а десь в Україні скинули ядерку?», «А може, там, почалося щось типу Голокосту, а нас відрізали від усього світу, щоб залишити на закуску?», «А може, це вже наші почали нас звільняти?». Усе це зводило з розуму. Ми розуміли, що наші близькі не мають жодної крапельки інформації про те, що сталося. Сиджу на кухні й думаю про те, як моя сестра програє у своїй голові найгірші сценарії про те, що тут відбувається. Далі розумію, що я й сама собі вже навіяла собі жахів про те, що відбувається у них. Треба щось із цим робити.

Вечір, тепло, квітнуть вишні, молодь зібралася на вулиці. Серед цієї молоді - я.
— Сабін, полізеш з нами на вишку?
— Шо? Я висоти боюся, нашо?
— Попробуємо зловить якусь связь, може, вийде.
Я мовчки киваю, і ми йдемо. Нас четверо. Я, Максим, Ірка і Назар. Дорогою розумію, що це дуже ризиково, але, чорт забирай, геніальна ідея! На висоті дійсно можна щось зловити. Ми були позитивно налаштовані, навіть, можна сказати, впевнені, що ось-ось ми вже почуємо рідні голоси з того боку слухавки. Це був наш «план-капкан». Ми думали, що зламали систему. Прийшли. Хто перший нагору?
— Я боюся, нехай Макс лізе, ‒ нервово видав Назар.
— Без питань, за мною буде Сабіна.
Ніч, 70-метрова вежа, четверо «юних геніїв» видираються по ній нагору. Макс устелив так швидко, наче в нього не було взагалі ніякого страху. Для мене кожна сходинка наверх здається підкореним Еверестом, коліна трясуться сильніше щохвилини, руки просто відмовляються далі хапатися за верхні сходинки через холод, бо зверху холодніше, ніж знизу… А ще там, нагорі, виявляється, постійно дує вітер! Та такий добрячий, що здається, наче тебе розхитує разом із тією величезною вежею.
Долізла до мінібалкончика. Стаю на коліна, бо на ноги ‒ то вже надто високо, раптом підкосяться і я впаду? Руками, які досі відмовляються мене слухати, дістаю з кишені телефон. Передчуваю побачити там саме одну паличку зв’язку ‒ не дві, не всі. Лише одну. Дідько! Нічого немає! Та не може бути! Я не дарма перлася на цю кляту вежу!
— Макс, у тебе лове?
— Нє, а у тебе?
— Нє. Шо робить? Кричи Назару, нехай не лізе, бо тут нема шо ловить.
Спускаюся зла і ображена на весь білий світ через те, що не зловила зв’язок. Ніхто так і не дізнається, що ми тут живі. Лише росіяни забрали у нас всі засоби комунікації.

Синьо-жовтий літачок

Звичайний паперовий літачок, які всі робили в школі на нудних уроках. Навколо села буяють поля квітучого рапсу. Просто неможливо не зробити фотосесію в такій красі, бо той пейзаж ‒ це єдине поєднання синього і жовтого кольорів, на яке нам «можна» було дивитися. Поганські триколори вже натерли очі, а поєднання кольорів українського прапора ‒ наче ковток свіжої холодної води. Я зробила той самий літачок з тих самих двох кольорів… Дарина фотографує мене на фоні, за який ми обидві могли б на пару тижнів зникнути з дому. Приїжджаю додому, привожу в рюкзаку цей літачок, викладаю його просто на шафу і забуваю про нього. Минає близько місяця. Росіяни у мене вдома, і прийшли вони явно не випити чаю, а «покошмарити». У момент, коли нога першого російського військового переступає поріг моєї кімнати, я розумію, що зараз буде велика біда, бо літачок… Він там лежить, його видно, я про нього забула!.. «Солдат» уважно водить очима по стінах моєї кімнати, чіпає руками постіль, розглядає неоновий світильник на підвіконні. А за його спиною стою я, ледь притомна. Чую тільки шум у вухах та стукіт власного серця. Літачка він не помітив. Він пішов, а я тремтіла до вечора. Він забув, а я пам’ятаю досі.

У маленькій кухні

Страх вертів мною, наче лялькою. У наляканому стані я здатна робити ризиковані речі. Так сталося, коли у селі був черговий «шмон». В’їхала російська техніка. Від неї завжди шириться несамовитий сморід старезної солярки. Зазвичай на місці, де стояв російський БТР чи інша їхня броньована техніка, залишається величезна їдка калюжа чи то мастила, чи пального, яку треба засипати піском. Біля мого двору є така. Їхні машини повільно рухаються селом. Там далі, на сусідній вулиці живуть бабуся й дідусь. А у дідуся рушниця з патронами. За мить я вже біля велосипеда. Бо якщо росіяни знайдуть у дідуся зброю, вони розправляться з ним за всіма «канонами» їхньої жорстокості. Мені байдуже, що пара їхніх машин разом із військовими стоять біля мого двору. Поки їхні «колеги» кошмарять сусідів, я хапаю велосипед і жену через усе село. Ось уже й бабусин будинок. Влітаю на маленьку кухню. Дідусь і бабуся спокійно обідають. Полегшення.
— Сідай з нами їсти, я зварила твою любиму пюрешку.
— Нє, бабунь, пасіба, я шось не хочу. Ви лучше заховайте дідуніне ружжо, бо там опять орки в селі, ходять, провіряють.
— Та ти шо? Вітя, іди бігом шось придумай. Як вони задовбали, каби здохли!

Назад до реальності

Залякування родини моєї найближчої подруги. Шмон, побиття їхнього батька ‒ дядька Юри, ‒ бесіди усіх членів сім’ї з ФСБ, обшуки в оселі. «Боже, вони рилися даже в моїх трусах! Шо вони там шукали? А откуда вони знають, шо мій хлопець з Садового?» Голос Дарини ще тремтів, а я не знала, які слова підібрати. Як дати зрозуміти їй, що я дуже за неї злякалася і хочу, щоб вона забула це, як страшний сон? Я відчула її емоції на собі занадто сильно. До вечора мене трясло, я не могла зупинити сліз. Краще б я була поряд! Стоп, а чи було б від цього краще? Вхідний дзвінок від користувача «Подружайка». «Сабін, собирай вєщі, є сутки, нада тікать». Сльози рікою з перших секунд. Відторгнення. Відчай. Торг. Прийняття. Наступна доба ‒ як у тумані: я поводила себе наче маленька дівчинка, яку хочуть вкрасти з її дому. Не можна було нікому, крім близьких, говорити, що ми виїжджаємо, бо це небезпечно. Я вже тоді знала, що поїду в сонячну та відносно безпечну Одесу, але це мене зовсім не гріло.
— Ма, ти обіщаєш мені, шо виїдеш після мене?
— Доць, канєшно виїду, не переживай.
Тепер я розумію, що тоді вона так говорила, щоб заспокоїти мене, бо знала, що мене дуже мучить те, що вона залишається жити одна в окупації.

9 серпня, 4 ранку, світає. Той самий бордовий чемодан, леопардова сумка, рюкзак, гітара. У ці 6 слів влізло все моє життя. Прийшов дідусь, щоб наостанок обійняти та посмикати мене за носа. Його руки пахли мазутою, а обличчя ‒ лосьйоном після гоління. Тоді він обійняв мене так міцно, як ніколи до цього. «Сабінка, ти ж нам дзвони. Я буду бабі телефон давать, будемо балакать. Щасливо, удачі», ‒ і якось журно поплескав мені по плечі. Дідуня опустив сиву голову, взяв свій велосипед і стояв, дивлячись на те, як наші з мамою постаті віддалялися від двору. Ми йшли до зупинки, на якій домовилися зустрітися, а він стояв… Я через спину відчувала його погляд. Жучка теж нервує, аж підскакує на місці. Часу на довгі прощання немає. Швидко в машину, речі в багажник, обійняти маму і поїхали. Мама відходить від машини. Її сіра у дрібнесеньку клітинку сорочка. Вона витирає сльози.
— Усе, доць, давай, не плач, я пішла.
Останні мелькання рідних вулиць Суворовки. Останній світанок там.

Багато російських блокпостів, ненажерні погляди окупантів, відчуття, ніби я просто шматок м’яса. Ми приїхали до зони, де нас випустять на волю. Нескінченна черга з машин. Люди, які сидять просто в полі, діти у посадках. Попереду ‒ росіяни, позаду ‒ також. П’ятий день очікування, я беру гітару, звучать перші акорди. У черзі на виїзд з російської окупації ми співаємо «Червону руту», «Біля тополі», «Додому», Скрябіна. Тоді ми навіть не задумалися, що це означало або які наслідки це могло мати. Усвідомлення прийшло пізніше. Сіра зона. Міни прямо на дорогах. На узбіччі догорає автівка. Нерозірвані снаряди, які застрягли у дорозі. Жодного будинку зі вцілілим дахом. Жодної людини в селі, жодної живої душі. Тільки наша колона з 30 машин. У нашому авто всі мовчать, зараз не до слів. Рівень напруги зашкалює, дядько Юра впевнено веде авто вперед. Він часто кашляє, бо через нерви дає про себе знати щитовидка. На небі красується повний місяць. У будь-який момент росіяни можуть почати вести вогонь по сірій зоні. Саме росіяни. Наші ніколи цього не зроблять, знаючи, що там цивільні. Ще хвилин 20 такої дороги, і ми ‒ вільні люди. Так було, так буде. Тепер можна хоч на все горло горлати: «Так, я люблю Україну, я тут народилась і тут хочу жити». Перша зустріч з УКРАЇНСЬКИМ військовим на першому УКРАЇНСЬКОМУ блокпосту.
— Добрий вечір, покажіть, будь ласка, ваші документи!
— Боже, ви настоящій!
Відчиняються двері машини, я вискакую і просто обіймаю його. Його камуфляж поглинає мої сльози. Йому приємно, але він не здивований. Кожного дня на нього так кидаються по 10 таких самих Сабін, які просто не можуть себе стримати.
— Розслабтеся, ви ‒ вдома. Тримайте водичку.
— Я не вірю! Ви такий добрий, а вони… Катували, іздівалися, ненавиділи. Вони хотіли нас тіки убить, це в їхніх очах було написано.
— Їм недовго залишилося.
Від утоми не відчуваю землі під ногами. Стою біля машини, хоча маю змогу сидіти. Я хочу стояти на цій землі! Тут наші кожного дня ходять, а тепер і я тут стою!
— У вас павучок в салоні, ви бачили?
Він засунув руку через вікно до салону й підчепив павука.
— Ма, ми приїхали, вже під Запоріжжям.
— Слава богу, бо я вже тут помираю, такого собі накрутила. Доця, ви цілі? У вас усе нормально, їсти є шо?
— Усі цілі, все окей. Ма, тут наші!!! Я тіки шо його обнімала, він дав мені водички!
Мама мовчить. Я чую, як вона схлипує, її голос тремтить. Я знаю, вона хоче так само відчути свободу. Обіцяю, ма. Вже скоро.

Досі в моїй голові прокручується одна і та ж сцена, яку я сама вигадала: моя мама в порожній хаті йде заварювати собі каву на кухні, бере свою улюблену керамічну турку з рельєфними соняшниками, готує ароматний напій, підходить до вікна і сумно виглядає своїх дітей. А бачить нахабних, смердючих, брудних, неотесаних росіян, які мають тільки одну мету ‒ вбити. Ма, я скоро приїду і привезу тобі твоїх улюблених снікерсів, просто дочекайся.

Просто дочекайся…